День минув, помахавши мені на прощання жовтими кульбабами
Дні вміють не тільки закінчуватися, а й тривати, хоча, як показує досвід, закінчуватися у них виходить краще. День продовжувався. Він був все таким же прозоро-жовтим, тільки жовтий колір згодом погустішав.
***
Ось на цьому фото — кулька у мене в руці жовта, а пальто – червоне. Батько тримає мене за вільну руку, ми йдемо додому з першотравневої демонстрації, і хтось нас сфотографував. Мама, напевно, знає звідки у мене ця світлина. Не пам’ятаю, якого кольору на ній була сукня – чорно-біле фото не збереглося.
Жовтий колір був моїм улюбленим.
Не чіпляйтеся до минулої формі дієслова, зараз я все розповім. Ви казали, що любите, коли я розповідаю, мені ж не почулося. Навіть якщо почулося – ви все одно щось казали, не заперечуйте.
1.
Я взяв мій улюблений жовтий зошит і не менш улюблену жовту ручку і вийшов на вулицю. День був прозоро-жовтий, такі дні випадають нечасто, це вам не сніг і не молочні зуби. В прозоро-жовті дні лавка в – цілком моя, не те що в усі інші. Люди люблять займати лавки – ви не помічали?
Коли ручка відповідає зошиту, тобто коли вона в душі – жовта і тому пише не жовтим, а блакитним, метафори не змушують себе просити, вони вириваються з-під ручки і поспішають у мій зошит, вірніше – в наш. В наш із ними.
Слова відливали жовтим кольором, схожим на світло, – втім, чому ж схожим? Головне – правильно вибрати ручку і зошит, решта додасться. Ця решта залежить від зошита й ручки так само, як я – від моєї ніким не зайнятої лавки, від моєї вулиці, теж вільної від усіх.
– Жовтизна – це синонім здоров’я і правильності, – сказав хтось, сівши поруч. Я не запрошував його, та й хіба міг запросити? Я ніколи не сідаю на лавку, щоб поговорити. Зошита й ручки мені вистачає.
– Ви маєте рацію, – погодився я, – я завжди погоджуюся. Три “я” у мене вийшло мимоволі, зазвичай мені вдається уникнути лінгвістичних недбалостей. Зазвичай – навіть в такий незвичайний день.
Ви скажете, що іноді заперечувати необхідно, а погоджуватися – навпаки. Згоден, я ж завжди погоджуюся.
– Щоб бути правильно зрозумілим, – продовжував хтось, – і бути об’єктивно правим, необхідно і достатньо виглядати безумовно жовтим – тоді ті, хто має право відрізняти, відрізнять вас від інших, абсолютно не жовтих. Тому я і підсів до вас. Ви маєте рацію, і бачите – я вас правильно розумію. Ось що значить жовтизна!
Зошит із ввічливості закрився, ручка, теж із ввічливості, клацнула. Я відірвався від них і подивився на того, хто підсів – шаблонно кажучи, окинув поглядом. Взагалі-то я не люблю шаблони, просто так вийшло. Іноді, коли щось не вийшло, кажуть – “так вийшло”.
Хтось був одягнений у все жовте і тримав у руці жовту кульбабу. Я чомусь подумав, що коли кульбаба біла, хочеться зіграти в “старого або стару”. Ну, ви знаєте: якщо на неї дунути і все здуєш, це старий, а якщо щось залишиться – стара.
– Здорова жовтизна, знаєте, не може бути нездоровою, – продовжував хтось. – Та й взагалі, не може жовтизна – бути нездоровою, якою б вона не була.
У мене вдома кілька зошитів і ручок, вони всі різні, але в такий прозоро-жовтий день хотілося, щоб зошит і ручка були такими ж. І лавка теж.
– Сукупне жовте важливіше за кожного конкретного жовтого. Конкретних багато, а сукупне – одне, – додав хтось.
Немає сенсу залишатися на зайнятій лавці. Чомусь наразі подумав, що “незайнята” і “незаймана” схожі, хоча в них, здається, немає нічого спільного. І ще подумав – сам не знаю чому, просто прийшло в голову: буває, що щось зовсім не схоже на інше щось, але вони – однакові, а буває, що щось дуже схоже на щось, але вони – зовсім різні. Я не питаю вас, чи згодні ви, тому що сам із собою не завжди згоден. І не згоден – теж не завжди. Все залежить від зошита і ручки.
2
Дні вміють не тільки закінчуватися, а й тривати, хоча, як показує досвід, закінчуватися у них виходить краще. День продовжувався. Він був все таким же прозоро-жовтим, тільки жовтий колір згодом погустішав.
Я сів у самому кутку, поклав на столик жовтий зошит і жовту ручку, попросив у офіціантки чогось прохолодного. Або просто чогось, вже не пам’ятаю. Та й не всі деталі важливі, якщо розібратися.
Моє оповідання тривало, як день, така ручка і такий зошит мене ніколи не підводили. Не звертайте уваги на минулий час – він для мене не минув. Минуле не завжди минає, причому по-різному. Моє оповідання тривало і було, здається, саме про це. Про час, що неминуче минає, ніколи не стаючи минулим.
Ви, впевнений, не вважаєте, що у “когось” немає множини. Я, до речі, про множину написав книгу – коли прочитаєте, давайте обговоримо.
– Відразу побачив жовте, – привітав мене хтось, увійшовши. – Ви дозволите?
Я завжди дозволяю, та й хіба хтось колись не дозволив?
– Жовте – це блискуче! – сказав хтось.
Є мови, в яких, крім однини та множини, є подвійне число. Але “хтось” – тільки множина, у нього немає ані однини, ані подвійного. Вибачте, погарячкував – у мене завжди так, коли не встигаю записати чергову метафору. Вони тільки й роблять що випаровуються. Метафори, алегорії, порівняння, епітети – вони всі йдуть так само легко, як прийшли. Ось для чого потрібні жовтий зошит і жовта ручка.
– Це блискуче, що ви любите жовте! – продовжив хтось.
– Не все жовте, що блищить, – заперечив я. А ви кажете – я ніколи не заперечую. Втім, це ж не ви сказали, а я. Прошу вибачення. – Та й блищить не тільки жовте.
Хтось похитав головою.
– Не заперечуйте! – заперечив він. – Нас з вами об’єднує спільність смаків. – Я не заперечив, хоча знаю, що спільність часто-густо роз’єднує. – А що може бути краще за об’єднання?
Я знав, але не зміг втриматися:
– Взагалі, блиск – це лише складова частина цілого, причому необов’язкова.
– Я наполягаю на головному, – сказав він і зняв жовті рукавички: – Жовтий колір необхідний і достатній.
– Старі газетні сторінки теж бувають жовтими, – зітхнув я на прощання. – Та й не завжди справа обмежується сторінками.
– Не забувайте про жовте! – крикнув він у двері, що закрилися за мною.
День пішов від мене, помахавши мені на прощання жовтими кульбабами. Коли кульбаба жовта, в неї не пограєш. Потрібно почекати, поки вона побіліє, але що може бути важчим за очікування?
3
Я йшов і подумки закінчував моє оповідання. Подумки тому, що всі лавки, навіть порожні, були зайняті, та й темнішало.
Жовте, подумки записував я – це не тільки листя в жовтні і кульбаби у червні.
Я хотів поставити крапку, але потім закінчив – намагаючись не забути те, що прийшло в голову:
– Важко сперечатися з тими, хто називає жовтий колір фіолетовим, червоним або зеленим. Набагато важче сперечатися з тими, хто жовте називає жовтим. Я пробував не заперечувати, я пробував заперечити – і ось, дивлячись на мою стару чорно-білу світлину, запитую в себе: а може, ця кулька і не жовта зовсім?
Хтось, у кого немає такого чорно-білої світлини, напевно, відповів би негативно.
Але у мене – була і є. Я придивився до неї ще раз і зрозумів: все-таки – жовта.
Жовта. Якою б привабливо потужною не була множина.
Михайло Блехман. Монреаль. Січень 2020 р.
Спеціально для видання speckor.net
